Запах лаванди, що росте на схилах довкола Бахчисараю, стиглого інжиру з дідусевого саду поблизу Алушти, теплих бабусиних янтиків щойно з пательні та дорожнього пилу кримських ґрунтівок улітку. Ці запахи бережуть у серці ті, хто десять років тому втратив свій дім. А доки говориш про дім, хай навіть і тимчасово недосяжний, доти він є.
Щоб повернути наш Крим, треба його полюбити. А щоб полюбити, треба зрозуміти – глибоко та ґрунтовно.
Один зі способів говорити про Крим сьогодні – це зрозуміти його зі справжньою історією. Це відчути себе нащадками таврів, кіммерійців, скіфів. Вивчити назви кримських міст, якими вони були до того, коли зайди назвали їх Севастополем, Сімферополем, Феодосією і Євпаторією. Це збагнути, що наш сонячний півострів – це не літня база відпочинку, а споконвічна земля киримли. Захоплюватися класиками кримськотатарської літератури так, як ми пишаємося Василем Стусом та Ліною Костенко.
Зрозуміти Крим, прочитавши книгу Анастасії Левкової «За Перекопом є земля», щоб пройти разом із головною героїнею шлях від її дитинства до окупації Криму росією.
Відчути біль утрати батьківщини разом із Гульнарою Бекіровою та її нарисом «Пів століття опору» – розповіддю про життя кримців на чужині та боротьбу за повернення додому.
Відтворити колишній образ автентичного Криму разом із Олексою Гайворонським та його книгою «Країна Крим».
Геть не маєте часу на читання, послухайте подкасти. Наприклад, «Кавун та тютюн», який розповідає про те, що об’єднує українців і кримських татар.
Увімкніть великий монітор на стіні й перегляньте дві кінострічки: «Хайтарма» Ахтема Сеітаблаєва та «Додому» Нарімана Алієва – і вони вам розкажуть про справжній Крим.
І робити це потрібно вже зараз. Бо прапори на адмінбудівлях треба наповнювати – культурою, сенсами, ідеями. Справжніми, а не насадженими.